Новини про відносини України та Угорщини за минулі місяці більше нагадують зведення про бойові дії.
Освітнього закону, схваленого у вересні 2017-го (точніше, його мовної статті), виявилося достатньо, щоби перетворити дружбу між Києвом та Будапештом на холод і ледь не відверту ворожнечу.
Місяць за місяцем риторика політиків стає лише жорсткішою. Столиці задіяли майже всі наявні у них засоби: листи, переговори, залучення міжнародних інституцій. Ультиматуми перетворилися на буденність.
Єдине, що лишилося незмінним за ці півроку – ключові позиції сторін.
За півроку ми ані на крок не наблизилися до узгодженого владнання суперечки. Навпаки, компроміс стає все менш реалістичним. Будапешт і надалі вимагає негайної зупинки та скасування мовної норми, Київ каже, що це неможливо ні юридично, ні політично.
Українсько-угорський діалог перетворився на гру, де програють усі.
Від конфлікту точно не виграв Київ (згадаймо відносини з НАТО). Від нього зовсім не виграв Будапешт (в його активі – жодного досягнення). Представникам угорськомовної меншини також не стало легше: цьому не сприяють ані атмосфера невизначеності, ані наростаюча ворожнеча між столицями.
Тож постає питання: як діяти далі?
Звичайно, можна "залишити все як є", ігнорувати обопільну шкоду й чекати, доки (та якщо) ситуація сама дійде вирішення. Причому навіть якщо позитив буде досягнутий, він цілком може потонути у хвилях загального протистояння.
Та залишається й інший шлях: спробувати дійти спільної позиції з окремих питань, залишаючи за собою право не погоджуватися з іншими.